Середньовіччя:IX-X сторіччя в Європі ознаменувались завоюваннями норманів — епоха вікінгів[28]. У цей період розпочалося політичне об'єднання країни, яке завершилося після серії громадянських воєн другої половини XII — початку XIII століття[29][27]. 994 року король Олаф Трюґґвасон охрестив країну[28]. У 1046—1066 на норвезькому престолі перебував Гаральд Суворий, що був одружений з донькою князя Київської Русі, Ярослава Мудрого — Єлизаветою Ярославною[27]. У 1262—1264 роках до складу Норвегії була приєднана Ісландія[27]. 1319 року укладено особисту унію з королем Швеції, 1380 року — з данським королем[29]. 1397року було укладено Кальмарську унію трьох скандинавських королівств під данською короною[27]. У XV—XVI століттях йшло поступове оданення місцевої феодальної верхівки. 1536 року данською державною радою була проголошена Реформація, а вже наступного, 1537 року Норвегія була перетворена на звичайну провінцію данського королівства.
Нові часи:З розвитком індустрії наприкінці XVIII століття та зміцненням місцевої національної еліти розпочалося зміцнення й національного визвольного руху. Перша конституція королівства Норвегія була розроблена установчими зборами в місті Ейдсволле і прийнята ними же 17 травня 1814 року[29]. Перша і єдина конституція Норвегії була натхнена ідеями Французької революції і пов'язана з проголошенням незалежності від Данії. У листопаді 1814 року, відповідно до таємного змови учасників антинаполеонівської коаліції, було укладено Кільську угоду. Згідно з нею Норвегія увійшла на 91 рік в унію зі Швецією, як подяка останній за її участь в боротьбі проти Наполеона І[27]. Проте дія конституції не була припинена, шведський король лише зажадав внести до неї положення про створення унії.
1884 року в країні остаточно оформилась парламентська форма правління, оформилися загальнонаціональні партії лібералів (Венстре) і консерваторів (Хейре)[27].
Новітні часи:У складі Швеції Норвегія поступово завойовувала національну автономію, утверджувала місцеві органи влади. 7 червня 1905 року було розірвано шведсько-норвезьку унію, за результатами всенародного референдуму парламент (Стортинг) проголосив незалежність[27]. 26 жовтня того ж року Швеція визнала унію більше недійсною.
незважаючи на нейтралітет, країна 1940 року була окупована нацистською Німеччиною (1940—1945). Уряд емігрував до Лондона. 1942 року нацисти створили в країні колабораціоністський уряд Квіслінга[27]. На території країни розгорнувся Рух Опору, в складі якого перебували військовополонені-втікачі з концтаборів. У жовтні 1944 року Радянська армія, розгромивши німецькі війська у Заполяр'ї, визволила північну частину Норвегії. 8 травня 1945 року німецькі війська в Центральній Норвегії капітулювали[27].
У післявоєнний період політичний курс Норвегії ознаменувався відходом від нейтралітету і входженням країни 1945 року до ООН, 1949 року до НАТО. Розпочалося тісне політичне і військово-економічне співробітництво з США, Великою Британією, але без розміщення на власній території іноземних військових баз і ядерної зброї[27]. 1952 року вступила до Північної ради. Завдяки відкритим покладам вуглеводнів на шельфі Північного моря дозволило наприкінці 1960-х років значно пожвавити національну економіку[28]. На всенародному референдумі 1972 року народ відхилив урядову пропозицію увійти до складу Європейського Союзу[27]. Того ж року в травні було підписано ряд економічних і науково-технічних угод з СРСР[27]. 1988 року тогочасний прем'єр-міністр Ґру Гарлем Брунтланн була нагороджена премією Третього світу. 1991 року помер король Олаф V, його владу успадкував його син Гаральд V. На референдумі 28 листопада 1994 року норвежці знову відмовилися приєднатися до ЄС, однак Норвегія залишається активним членом європейських організацій (ЄЕС, Шенгенські домовленості тощо).
